Всеукраїнська акція «16 днів проти насильства»
Щорічно в Україні з 25 листопада по 10 грудня проводиться Всеукраїнська акція «16 днів проти насильства», яка з 1991 року підтримується міжнародною спільнотою.
Основними завданнями акції є:
– привернення уваги громадськості до актуальних для українського суспільства проблем подолання насильства в сім’ї, протидії торгівлі людьми та жорстокого поводження з дітьми, гендерного насильства та забезпечення рівних прав жінок і чоловіків;
– активізація партнерського руху органів державної влади, державних закладів, громадських організацій щодо викорінення домашнього насильства;
– проведення інформаційних кампаній з метою підвищення обізнаності населення України з питань попередження насильства в сім’ї, жорсткого поводження з дітьми, формування свідомості всіх верств населення щодо нетерпимого ставлення до насильства;
– формування свідомості усіх верств населення щодо нетерпимого ставлення до насильства.
Шістнадцятиденний період кампанії охоплює наступні важливі дати:
25 листопада Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок
1 грудня Всесвітній день боротьби зі СНІДом
2 грудня Міжнародний день боротьби з рабством
3 грудня Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями
5 грудня Міжнародний день волонтера
6 грудня Вшанування пам’яті студенток, розстріляних у Монреалі
9 грудня Міжнародний день боротьби з корупцією
10 грудня Міжнародний день прав людини
Навчіть дітей правилам безпеки!
Необхідно знати напам’ять адреси, номери телефонів та імена людей, яким ти довіряєш, які піклуються про тебе (батьки, рідні, близькі люди)
Пам’ятай про телефони спеціального та негайного виклику: 101 (народна служба порятунку); 102 (міліція); 103 (швидка допомога)
Знай номери дільничного інспектора, соціальної служби, телефону довіри.
Нікому не дозволяй принижувати та ображати тебе.
Не принижуй та не ображай інших, будь коректним і витриманим у спілкуванні.
Не ходи в пізній час один (одна) по вулиці.
Ніколи не розмовляй з незнайомими людьми, нікуди з ними не йди, нічого у них не бери, не сідай в автомобіль.
Якщо тобі загрожуватиме небезпека, тікай і привертай до себе увагу.
Не сідай з незнайомцями до ліфту.
Не впускай в помешкання незнайомців, якщо ти один (одна) дома.
Знай, де знаходиться твоє свідоцтво про народження (твій паспорт).
Якщо з тобою трапиться щось недобре, негайно розкажи людям, яким ти довіряєш.
Не залишайся наодинці зі своєю проблемою – звернись по допомогу!
Подбай про себе!
Загальні стратегії по роботі з дітьми, які пережили насильство
Рекомендації для педагогічних працівників (вихователів, вчителів, практичних психологів, соціальних педагогів)
Оскільки діти, які зазнали насильства рідко самостійно звертаються по допомогу, а факт насильства стає очевидним, коли постраждалі потрапляють до лікарні або вчиняють правопорушення, то поведінка та стан дітей має бути постійним об’єктом уваги, а часом і сигналом тривоги для фахівців. Учні шкіл-інтернатів постійно перебувають у полі зору вчителів та вихователів, саме педагогічні працівники можуть тривалий період спостерігати за поведінкою дитини, її взаєминами з дорослими, однолітками, старшими та молодшими за віком дітьми, отримуючи презентабельну інформацію про залученість підопічних до актів насильства.
Для педагогічних працівників своєрідними «завітами» мають стати настанови:
1. Уважно вислуховувати дитину.
2. Звірятися з дитиною, чи розуміє дорослий сенс використовуваних дитиною слів, і навпаки.
3. Обговорювати права дитини.
4. Аналізувати на прикладах, що таке «добрі» і «погані» дотики, хто може до неї доторкатися і кому не варто цього дозволяти; кого дитина має право торкатись сама.
5. Пояснювати дитині, що «нехороші» дотики можуть виходити від близьких людей.
6. Навчати дитину говорити «ні» при спробах «нехороших» дотиків.
7. Пояснювати дитині необхідність розповідати дорослим про будь-яких інциденти, які її бентежать і викликають незручність. Переконати в тому, що її ніхто ні в чому не буде звинувачувати.
При зборі такої інформації слід звертати увагу на ряд ознак, в тому числі на зовнішній вигляд дітей та особливості поведінки. Фахівці стверджують, що діти, які часто стикаються з жорстокістю пізніше починають ходити, говорити, рідше сміються, відстають від однолітків у вазі і зрості, значно гірше встигають у школі. Дитину, яка страждає від домашнього насильства, можна визначити навіть за зовнішнім виглядом. У неї, як правило, припухлі, “заспані” очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, погані звички (ссання пальців, кусання нігтів, розгойдування та інш.), неохайний одяг та інші ознаки занедбаності, загальної недоглянутості. На тілі можуть бути синці, переломи, опіки та інші травми, походження яких вона не може пояснити. Через це дитина під час переодягання, наприклад, для занять фізкультурою, ховається, в жарку погоду відмовляється зняти зайвий одяг і т.д.
Що стосується поведінки постраждалих дітей, то вони зазвичай схильні до несподіваної зміни настрою, в молодшому віці – нападів боязкості, наприклад, ховаються за двері при появі дорослого. Така дитина розмовляє сама із собою або грає в уявному світі набагато більше за інших дітей. Вона здатна також демонструвати підвищену, агресивність: ламати іграшки, легко вплутуватися в бійки, може вибрати малюка слабкіше себе, щоб знущатися над ним. Педагога має насторожити, якщо у стосунках з дорослими дитина постійно шукає схвалення або уваги, навіть негативної, безоглядно прив’язується до будь-якої людини, що виявила до неї інтерес, і намагається перешкодити своєму кумиру спілкуватись з оточуючими.
Для дитини, яка знаходиться в пригноблюючих умовах можуть бути характерними такі прояви, як:
– підвищена сексуальність, що зовні виражається в прагненні пестити саму себе;
– хвалькуватість, постійне згадування про те, яка вона хороша, що вона вміє робити;
– надмірна самокритичність, переконаність, що вона нічого не вміє робити аж до аутоагресії, демонстративного заподіяння шкоди самій собі і загроз суїциду;
– іноді спроби втечі з закладу, бродяжництво.
Щодо поведінки схильних до жорстокості батьків або інших законних представників можна стверджувати, що на можливість сімейного насильства вказують наступні ознаки:
– суперечливі, плутані пояснення причин виникнення травми у дитини, звинувачення потерпілого в тому, що травма трапилася з його вини;
– відсутність стурбованості за долю і здоров’я дитини, бездіяльність або пізнє звернення по медичну допомогу, часто – лише з ініціативи сторонніх осіб;
– неадекватна оцінка тяжкості травми, прагнення її перебільшити або применшити;
– емоційна холодність у поводженні з дитиною, відсутність ласкавих слів і жестів;
– стурбованість власними проблемами, розповіді про те, як їх карали в дитинстві;
– негативна характеристика дитини, покладання на неї відповідальності за власні невдачі, ототожнення з нелюбом-родичем;
– алкогольна або наркотична залежність, ознаки психічних розладів або прояв патологічних рис характеру (агресивність і т. інш.).
При виникненні підозр про можливість насильства над дитиною та первинному контакті з потерпілим педагогу необхідно, не роблячи поспішних висновків, зробити наступні дії:
за відсутності безпосередньої загрози життю і безпеці дитини слід негайно і ретельно перевірити достовірність припущень. Для цього використовуються бесіди з самою дитиною, її оточуючими (братами, сестрами, друзями, сусідами, батьками, опікунами, іншими близькими родичами), спостереження за зовнішнім виглядом та поведінкою, знайомство з умовами проживання (якщо такі випадки трапляються після перебування дитини вдома). Отримані дані можна заносити в спеціальний щоденник;
підключити до роботи фахівця-психолога. Вирогідно, що винуватці насильства, батьки або працівники освітнього (лікувального, а також будь-якого іншого закладу), не бажаючи виносити “сміття з хати”, стануть всіляко заперечувати те, що сталося. Вжиті дії повинні привести до підтвердження або спростування факту насильства;
якщо факт жорстокого поводження підтвердився і дитина йде на контакт, то головна мета в бесіді з постраджалим – це підтримати дитину, вислухати її і дати виговоритися. Не можна перебивати питаннями, заважати розповідати про те, що трапилося своїми словами, щоб не створити відчуття тиску. Дорослий повинен довести потерпілому, наскільки правильно він вчинив, звернувшись по допомогу. Для отримання результату обов’язковою умовою проведеної бесіди є збереження спокою, щоби не налякати дитину гнівом або недовірою, особливо якщо гвалтівник – близький родич або педагог;
найскладнішою є ситуація у випадку сексуального насильства. Практика свідчить, що діти рідко брешуть, якщо мова йде про порушення статевої недоторканності, бо досить часто існує загроза розплати за недотримання таємниці. Тому слід не лише захистити дитину від насильника, але й переконати жертву в тому, що вона не винна;
потерпілому слід пояснити, що він має право, наприклад, переїхати жити на деякий час до притулку, перевестися в інший клас чи заклад для припинення або зменшення часу спілкування з певним педагогом та інш.
Що ж до дітей – жертв насильства, то в даний час у нашій країні, як і в багатьох країнах світу, створюються кризові центри для постраждалих від жорстокого поводження, розробляються спеціальні програми з їх реабілітації.
